tuitikki: (Лаванда)
Я завжди пишалась своїм вмінням не відчувати речі. Як тільки мені було не треба щось відчувати, я просто вимикала всі почуття, як головний біль. Це дуже зручно у важких стресових ситуаціях - така собі захисна реакція організму. З іншого боку, тут важко не передати куті меду. В певний момент перестаєш відчувати і хороше, і погане. Це і називається депресія. Стає нестерпно та беззмістовно, і головне, не знаєш чому. Здається це назавжди. Не маєш власної позиціі, втрачаєш своє я.

І от мені довелося відчути справжньої люті після довгого періоду заперечення самого її існування. Тоді я подумала, а чому я маю її задушити у собі? Чому мені не можна дозволити цій люті наповнити мене до краєчку, стікати із пальців, текти по землі і заповнити весь навколишній простір напруженим звоном? Для зручності інших? Для чого? Я лютувала на себе, я лютувала на весь світ за те, що він такий у цю мить... Мої думки стали гострими, точними і стрімкими, а потім прийшла тиша, кришталева ясність. І дивовижний спокій. Якимось чином цей всплеск почуттів надав мені поштовх рухатись уперед.

Відміняти почуття - це як приймати знеболювальні при виразці шлунка. Допомагає, але чи допомагає? Проблема, суть пробеми не вирішена. То може варто дозволити собі відчувати, те, що відчуваєш?

Чи все-таки емоції заважають і туманять розум?
Дуже цікаво, якби було створено штучний інтелект дорівнюваний до людського, то чи емоції проявились би, як компонента розуму? Чи це окрема річ?

Не питай мене про даремне.
Я відповім тобі з точністю до константи
моїх хвилинних почуттів.
tuitikki: (Лаванда)
IMG_20130930_015641

Для мене завжди осінь - це початок року. Просто так вже сталось, що для мене все нове починається восени. Таким чином  - день народження і є справжнісінький Новий Рік!

Цей журнал колись став для мене відправною точкою усвідомленого дорослішання. Допоміг розуміти себе і навчитись розуміти інших. Тому кожен наступний рік мого життя важливий для цього ЖЖ.

У новий рік люди підводять підсумки та будують плани. З планами у мене як завжди не дуже, а підсумки - це я можу!

Підсумки? )
tuitikki: (Default)
Випадкові шматочки поезії витягнутої із надр телефонної памяті.

***

Приходить сум безмовним гостем,
приносить із собою квіти,
й мені звичайно хочеться поговорити.
Але це ж сум - не проронить й слова,
лищ позіхає - уся мова.
Сидим, пєм чай.
Ось так говорим
про дощ про осінь та погоду.
І я собі тихенько позіхаю,
але і сум не проганяю -
іще сумніше буде тут самій.

***

Люблю коли зимовими ночами...
Любовю наче снігом засипає
і загортає разом з теплим чаєм
у сон печальних світанкових мрій.
Тоді так тепло стане раптом,
наче сонця промінь...
Тоді так ясно, наче ранком навесні
мороз обпалить твою душу,
й вона прокинеться десь в синій вишині.

***

Можливо я помру цієї ночі,
так і дождавшись світанкових зір.
Але моє життя прожите до останку
до дна моїй маленьких мір.
tuitikki: (Красива-сумна))
Останнім часом у мене склалося враження ніби я живу у несправжньому світі. Ніби все навколо мене набуло ознак математичної дискретної моделі, яка абсолютно не передбачає мого існування. Мені почало здаватись, що насправді, якби мене тут не було, все, абсолютно все, було б так само. Моє втручання абсолютно не впливає на майбутнє цього мікросвіту, мого оточення, і така повна замінність (як антонім незамінності) мене дуже виводить з себе. Тобто вже вивела. Так, що я мислю чужими бажаннями. Я думала, що це пройде, але я тільки входжу у латетну стадію, і відчуваю себе ніби у якомусь химерному ментальному анабіозі. Ніби я не тут. Ніби тут не я насправді. Загалом це напевне проблема екзистенційна. Я не можу знайти собі мету у своєму новому житті, і тут абсолютно нікому мені допомогти. Тут немає критиків, порадників, друзів, ворогів і взагалі яких-завгодно моральних, етичних та світовідчуттєвих орієнтирів. Мені не вистачає власної самоідентифіквції, і хоча це мені моглою б допомогти стати іншою, кращою (в умовах відсутності зовнішніх рамок та шаблонів старого оточення та життя), я навпаки відчуваю, що ті рамки тримали мене на моєму власному щляху, і робили, власне, мене. Загалом хочеться сподіватись на краще, але тенденція до споглядання минулого та чіпляння за нього, немало спровоковане моїми українськими колегами (це наче якась гра - тут принято марити українською їжею, причому, здається, чи не тільки нею) мене дуже гнітить та заганяє у глухий кут. Я дуже виявляється залежу від людей, маю ксенолабільність, якщо можна винайти такий термін. Не радує... Але я ще раз скажу, що сподіваюсь на краще. Може я таки знайду собі якусь мету? Коли я минулий раз міняла усе у своєму житті, то був повністю обдуманий та свідомий вибір, котрий і привів до повної душевної сатисфакції, і, фактично, створив мене. Але зараз я сумніваюсь. А це дуже і дуже не радує. Мені б якийсь маяк...
Ну ось так. На одному диханні. Виговорилась.
tuitikki: (Білочка!)
Літо ввійшло нарешті у нормальне русло. В голові безліч ідей, у руках безліч занять, поруч котя, полуниця, завтра йду гуляти, потім буде Країна Мрій, Трипільське коло і два випускних (якщо я знайду запрошення на другий у домашньому хаосі).
Чекаю останніх результатів з тестів - англійську мову.

Сьогодні дочитала книгу при презентації "Приезентація в стилі ДЗЕН", Гарр Рейнольдс. Його тези у більшості випадків дуже доречні. Наскільки я розумію, слайди у прентації мають виглядати приблизно так:

слайд

Взагалі не вірте мені. Я просто хочу похизуватися своєю фотографією. :)

Доречі маю проблеми з ласт.фм. Він не хоче нічого фіксувати останні декілька місяців(

І ще одне. З`явилися завдання Українського VІII Всеукраїнського турніру юних біологів.

tuitikki: (Білочка!)
По-перше, я дуже рада що я поруч з вами уже 2 роки!

Ніякої статистики не буду підводити. Якось це не пасує до мого журналу) Замість цього хотілось би сказати щось кожному особисто, але потім я подумала, що, мабуть, це займе занадто багато часу і набуде ознак тиражовості.
Тому просто скажу, що ВИ мене регулярно
 радуєте, інформуєте, розчулюєте, підбадьорюєте, будите, даєте поради, допомагаєте, долучаєте до прекрасного, епатуєте, дивуєте, навчаєте і робите безліч інших чудових речей)

Також зрозуміла, що зі мною занадто багато відбувається такого, про що я ніколи сюди не напишу. Чи тому, що важко пояснити, чи тому, що це не моя таємниця, чи тому, що боюсь когось образити, чи, бо це буде виявляти мої слабкі місця перед іншими, чи, іноді, це не політкоректно.
Ось так і жиє цей бідний недоглянутий журнал - заростає буряном напередодні свого 2-річчного ювілею. Не хочу його знищувати і розумію, що моє життя стає якимось занадто складним, чи що. Це захоплює і лякає водночас, і мені ще більш страшно, що насправді це моя особиста справа і нікого не цікавить (і не буде в майбутьному, припускаю, цікавити), що зі мною відбувається і навколо мене.
А, загалом, навіщо?

Тому так і буду поки жити у щілинноонлайновому режимі)
tuitikki: (Default)
Я думаю про ретро
Я чекаю троянд
У маленькому кафе
На розі вулиць
І старий джаз
Відміряє час
До тих пір
Доки мені
Час йти
Далі.

tuitikki: (Кіт)
А ви задумувались про те, що з 1895 ми випускаємо у Всесвіт незліченну кількість радіосміття? Ні? В такому разі у вас є унікальна можливість ще раз здивуватися.

Здивувалися?

Чудово! Далі має виникнути питання про те, навіщо я це кажу. Насправді саме з того моменту, як Попов винайшов радіо, і почалася історія пошуку людьми позаземної цивілізації. З тих пір пройшло вже 113 років, а ми досі нічого не знайшли. Але справа навіть не в тому, що ми не знайшли, а у тому, що ж ми насправді шукаємо. Про це дуже вдало написав Лем у своєму знаменитому "Солярисі". Ми шукаємо дзеркало, свою точну копію.

Розглянемо еволюцію життя на Землі. Із первинного органічного супу виділилося РНК, а далі складними шляхами йшов розвиток цієї "геніальної розробки". Більш того, раніше відбулися такі процеси, як вибух зірки у нашому регіоні, "виникнення" Місяця... Занадто багато випадковостей, чи не так? На відрізку вічність-сьогодні їх сталося безліч і ще станеться так само багато на відрізку сьогодні-вічність. Ви вже зрозуміли, що буде, якщо об'єднати ці два інтервали  - нескінченність. 

Ймовірність повторення долі Землі - одиниця поділити на нескінченність, тобто ймовірність прямує до нуля. З іншого боку розмір Всесвіту - нескінченно велика величина. Ми шукаємо на всьому просторі, отже ймовірність виникнення в конкретному місці треба помножити на розмір всесвіту - ще одна нескінченність. 113 роками знехтуймо, хоча ми могли б шукати вічно, і тоді прийшлось би додати у числівник ще одну нескінченність. Отже, ймовірність того, що ми знайдемо "зеркало" - це нескінченність помножена на нуль.

Ось чим ми займаємось уже 113 рік - множенням нескінченності на нуль! Хто знає що вийде?

Кава

Nov. 19th, 2008 10:52 pm
tuitikki: (Лаванда)
Змішався сум
з думками
в гущі кави.

Забув
той кав
свій пар
по-під вікнами.

Згубив
свій смак
десь в тебе
за вустами.

Втулив
своє тепло
десь по-між
нами.

І духом відійшов
блукати іншими
світами.
tuitikki: (чайник)
Фотографувалися на випускний альбом. у фотографа дивні уявлення про те, чим займаються в школі. прийшлося просити видаляти фотку (я сказала йому, що мені потрібна більш цнотлива світлина) і фоткатися заново, де ставила вже я.
Подумалось, що якщо мені не буде чим заробляти  - піду фотографувати.
tuitikki: (Котик)
смак яблук на вустах

запах осені

шурхотіння опалого листя
під підошвами закритих черевиків кольору божоле

картатий плед

сонячні кольори дерев навколо

прохолода крапель дощу

джаз


tuitikki: (Мавка)
Бути на самоті,
дивитись у темряву ночі,
нарешті розірвати минуле у клоччя,
забути спокуси й спокути
і мати себе як і інших
спокійних чужих і бездумних.

Тихіше. я чую як йде сходами тиша
 - не раньмо словами.
не треба чіпати замріяний спокій.
Хоча б й нерозумний.

Візьми моє пасмо
вороного волосся
напам'ять чи, інакше,
на забуття, як вже хочеш,
щоб бути на самоті,
дивитись у темряву ночі
і сумно сміятися
обрізаним сльозами косам.


Дякую за перші 2 рядки Safi)
tuitikki: (Білочка!)
травленка

Моя творчість. Я дуже хотіла за літо намалювати хоч одну писанку, але ж анілінових фарб у мене нема, тому так як є.
tuitikki: (вона соромиться)
Я іду напівдорозі
серед тиші
до туману.
мені мрії обіцяють
переконливу оману.
І немов на підвіконні
серед спокою і тиші
я сиджу,
а Хтося пише
на тумані чимось дивним.
Почерк в Хтося плавно-рівний
з ніжним нахилом до мене
стиль у Хтося ніжно-синій
стило в Хтося сніжно-рівне
От він пише по туману
ніжно синіми слідами
сніжно-білими рядками
в сіро-білому тумані.
Бачу пише.
От збиралась прочитати
тільки тут, не віриш, брате!,
сонце вискочило враз -
і туман той весь погас.
І мене вже витягає
сонце з ліжка,
котре ніжно,
ой, як ніжно-млосно обіймає,
от встаю
на підвіконня
серед спокою
і тиші.
Я сиджу серед туману.
Я сиджу -
А ХТОСЯ ПИШЕ!!!
tuitikki: (Default)
Пишу пісні, пишу я вірші,
котрі ніхто не прочитає.
І може й линуть до душі
та хто їх погортає?

Світанок шепче мні слова,
таємyі ритми шепче осінь
і тихий стук в них віддає
чиїхсь неспішних кроків.

Годинник все їде вперед,
не спиниться ні на хвилину.
І я... пишу, пишу, пишу
разом із ним без спину.

Кому потрібні ці рядки?
Коли ї хто їх прочитає?
А ритм усе іде і йде
і час усе минає.

Можливо цей годинник бреше?
І вже не п'ть хвилин пройшло -
століття?
Не знаю.

Усе. Змовкають. В мимоліття,
ідуть у гамірне століття
оті таємні кроки,
що стукають, немов годинник.

І я за ними тихо замовкаю.
Можливо хтось продовжить?
Я не знаю.
Куди пішов
той дивний перехожий
співочих снів.

Можливо йде до вас?
Чи тось вже чує?
tuitikki: (Сова)
Пояалося з того, що я сіла доробляти свою МАН (наукова робота) про герпес.
Ось що з цього вийшло)))))) :

Спочатку я написала ПРОХОЛОДА, як найдоречніший вираз до такого оформлення. Але в самому кінці мені це здалося не актуальним і я кадрувала (читай обрізала) його лише до кореня слова.



tuitikki: (Лаванда)


Не знаю, чи правильно воно постанулось, але я люблю Львів!
tuitikki: (Default)

Наче маю пару хвилин, щоб написати щось вдумливе...

Цього року мені приходилось писати декілька творів на зарубіжній, українській літературах. І всі вони писалися на різні теми, про різні часи та різних людей, але, насправді, були про одне й те саме. Я писала про мету і про засоби. Про те, що засоби не мають ставати метою,  що проміжний результат ніколи не має заступати головну мету і тим паче вдовольняти особистість. Так, буває, що наче й досяг усього до чого йшов, а немає очікуваного щастя, виявилось, що тобі не потрібно те, заради чого ти боровся, жертвував всім і навіть тим, що ніколи тобі не належало - долями людей навколо. Що те, чого ти досяг було навязано тобі ззовні - "боротьба заради боротьби" і нічого більше. Тоді народжується болісне розуміння, що все було дарма, що насправді ти не цоьго хотів. Мрія - знати чого хочеш. Адже це найголовніше, чи не так?

\Подивися на себе, хіба ти хотіла сюди?
І не такі твої сліди...\ - ОЕ


Навіть, здається, небезпечно хотіти неправильно. Треба бути обачним зі своїм бажаннями...

tuitikki: (Default)
світає сонце
й не забути
тієї ніжної розпуки
в твоїх піснях
в твоїй душі
у тій холодній вранішній імлі

світає сонце
вже немає
ночей що нам світили

світає сонце
і лиш сонце
нам освітить тую дорогу
вперед
через дороги та мости

Profile

tuitikki: (Default)
tuitikki

June 2014

S M T W T F S
1 234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 10:44 am
Powered by Dreamwidth Studios