tuitikki: (Лаванда)
[personal profile] tuitikki
Перепост, про залежних від мережевого спілкування by [livejournal.com profile] gohatto_n.


Originally posted by [livejournal.com profile] gohatto_n at про залежність від лайків
Свого часу по Інтернету ходило два подібних за духом тексти. Один з них стосувався «яяя-покоління», а інший (не певна щодо точності формулювання) був стосовно Інтернет-нарцисів. Чоловік навіть підсовував мені текст про Інтернет-нарцисів і таки змусив піти до психотерапевта із відповідним запитом, бо ж «всі мої проблеми саме від цього».

Суть в тому, що, мовляв, виросло покоління людей, які милуються своїм образом в Інтернеті і патологічно залежні від «лайків», від схвалення в Інтернеті. Вони повноцінно функціонують лише коли отримують ці лайки і схвальні коменти, а один злобний коментар здатен їх скинути у вир тяжкої зневіри. Мовляв, геть патологічною є ця залежність від інтернетів… І що треба шукати ресурс для впевненості в собі не в лайках, а "унутрях", тобто в собі. Щоб самооцінка не скакала, а була стабільна. Типу «Я кльова, бо я знаю, що я кльова. І цінність моя в тому-то й тому-то, а не в чужих лайках». Не певна, що саме так було в тій статті, але щось типу того. Отака красіва теорія.

 Я спершу засмутилася, впізнавши у цьому нарцисі себе. Але нещодавно зрозуміла, що хочу написати на захист Інтернет-нарцисів. Бо те, що відбувається з нами  - цілком нормально і закономірно.

Страх сепарації, страх самотності – один з основних екзистенційних страхів людини. Недарма раніше існувала страшна кара – вигнання. Адже для людини «тяжкий вигнання хліб» був іноді гірше за смерть. Людину відділяли від її спільноти, комуни...Це було, безперечно, дуже важко перенести. Та істина, що ми приходимо в світ абсолютно самотніми і абсолютно самотніми з нього йдемо – вона навалюється час від часу усвідомленням страшної сили. Спілкування, сім’я, діти, друзі – це лише відволікання уваги від страшної правди: ми абсолютно самотні. Хоч вий. І тому людина так прагне до злиття із кимсь: з Богом, з коханим… зі спільнотою на Майдані, з комуною, спільнотою, родом.. Божественне відчуття – чути серцебиття сотень людей поруч і думати: я не один!

Екзистенційні страхи, хоч і усвідомлюються наче, але все-таки мають здатність завдяки якомусь каталізатору враз «накривати» із небувалою силою. Я це на собі відчула на прикладі страху смерті.

З темою смерті познайомилася у 18 років, коли захопилася Кастанедою. Смерть виступала порадником у багатьох складних ситуаціях і дуже навіть продуктивно. Потім прийшло захоплення екзистенціалістами, в останні роки це Ірвін Ялом і Еріх Фромм. І весь час я думала про смерть і про те, що я усвідомлюю свою конечність. Навіть дещо змінила у своєму житті, пам’ятаючи про те, що чорновика нема, я живу на ЧИСТОВИК. Це страшне розуміння, вдумайтеся. Ніхто вам не дасть змоги пережити ваше життя ще раз!!

І от стається інсульт. І у мене ВРАЗ виникає реальний страх смерті. При тому у таких ситуаціях, що зроду-віку не подумала б, що буду боятися. Мене накривало, коли я плавала в океані: «А раптом мені паралізує півтіла, а я так далеко від берега і глибоко? І рятівників нема…. І я втону». Мене накривало в горах: «От у мене «горячка», а раптом інсульт? І як мене спустять до лікарні, якщо ми піднімалися 5 годин?!». Я навіть боялася бджіл – «а раптом на мене нападе рій бджіл???». Люди, ну хто у здоровому глузді буде боятися рою бджіл побачивши самотню бджілку на квіточці?! Та я в житті своєму нічого не боялася, от чесно) Крім мутлів (нічних метеликів). І тут такий розковбас.

Це я до того, що побороти страх самотності у всесвіті не так то й просто. Він просто в нас є. І викликає тривогу. Яку треба постійно чимось глушити, аби повернутися до психічної рівноваги.

І ось тут у нас під рукою опиняється Інтернет. Інтернет, де ти збираєш собі групу однодумців (100, 200, 1000 осіб), яких вважаєш «своїми». Тобто ви наче належите до однієї групи «своїх», «свідомих», «шарящих»… І от долучаєшся до цієї групи, активно береш участь у її житті… Серце б’ється в унісон, тривога відступає. Краса:) наркотик...

Далі. Про лайки. От що мене дивує. Психологія говорить про необхідність для людини «позитивних прогладжувань»: фізичних і вербальних. І вона ж говорить про «ненормальність» залежності від лайків. Зараз я кажу про психологію просто тому, що про лайки писав якраз практикуючий (пардон за дієприкметник) психолог.
І от уявімо людину, таку впевнену в собі, із гарнім отим самим ресурсом «унутрі». І вона собі живе сама у квартирі, виходить на вулицю, але там всі проходять повз. У неї нема близьких друзів і родичів. І так минає рік, два… Яка б ця людина не була впевнена в собі, та її «накриє». Їй буде хотітися, аби хтось обійняв. Або просто порадів за її успіхи на роботі. Або сказав перед презентацією: не хвилюйся, ти впораєшся! А якщо цього не буде рік і два, то людина, попри всю свою впевненість внутрішню, впаде у глибокий смур.
Тобто людина, у якої ломка без дружньої підтримки – це цілком зрозуміло і в голові вкладається, а людина, у якої ломка без лайків – не ок і «треба лічить» і прокачувати впевненість в собі ще більше? Щось тут не складається…

Особливо якщо врахувати, наскільки у людей життя проходить в Інтернеті. Вже давно треба розвивати якусь «мережеву психологію» чи щось таке. Я особисто вже й забула, коли востаннє просто тріпалася по телефону «за жизнь». Як раніше, пам’ятаєте? Коли на ліжку лежиш, ноги вище голови задрав і говориш по півгодини мінімум з подругою… Зараз нема такого. І з друзями час рідко проводжу. Зате в Інтернеті, на спільнотах – постійно. Компенсую відсутність живого спілкування. Зараз, по суті, єдиним моїм «реальним» спілкуванням є тренування. Так мені дах їде від кількості інформації, яка ломиться у мої зледачілі перед монітором органи чуття: тут же і запахи, і рухи тіла, і погляди, і слова… Я реально п’янію від всього цього з незвички!! :)

Тобто типова Інтернет-залежна людина, як я, мусить знаходити нові канали для «позитивних погладжувань» у своєму житті. Для того, аби відчувати психологічний комфорт. І внутрішній ресурс впевненості в собі тут ні до чого. Людині НЕОБХІДНО знати, що вона не сама і що її підтримують. От цим новим каналом і стають лайки.
А виставляння свого життя напоказ (селфи, їжа, задокументований кожен пук) – це компенсація дружби. Ви помітили: чим закритішими стають люди у особистому спілкуванні, чим важче вони виходять на інтимний рівень цього спілкування, тим «інтимнішими» стають соцмережі? Не моя думка, але ти ніби кричиш в мережу: «дивіться, я живу!! Я є!!». І мережа тобі відповідає: так, ти є, ми це зацінили, все пучком! кіп гоінг!
Висновок у цій тєлєзі, написаній у 3:45 ночі, такий: Інтернет-нарцисизм є не збоченням, а природнім пошуком нових способів підтримання психологічного комфорту індивіда, який в силу тих чи інших обставин діє в умовах дистанційного міжособистісного контакту. Новий час вимагає нових моделей поведінки і нових «звичок» нашої психіки. Лікується такий "розлад" регулярним реальним позитивним погладжуванням: по голові, цьомчиками, обнімашками і словами підтримки.
І нєфіг на нас гнать.
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

tuitikki: (Default)
tuitikki

June 2014

S M T W T F S
1 234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 10:46 am
Powered by Dreamwidth Studios